Здирання шкіри з продажного судді – культурологічне від Тараса Возняка

Тарас Возняк

Тарас Возняк

Культурологічне: «Здирання шкіри з продажного судді» — картина Ґерарда Давіда, 1498 – лекція Тараса Возняка, 2013

Продажність суддів не наш винахід. Однак вони стають продажними там, де є на це попит. Ну, і «височайшеє соізволєніє».

З цим в різний спосіб боролися. В Україні рівень продажності став таким, що саме час вдаватися до крайніх заходів. Гадаю, що продажні слуги режиму мали б на персональному рівні відчути, що розплата, якщо справи розвиватимуться так, як вони розвиваються далі, неминуча. І не у формі м’якої люстрації, яка лише перенесе їхні товсті зади з суддівських крісел у крісла респектабельних бізнесменів чи рантьє – благо народ «підніс» грошей чимало..

Але це потім. А нащодень потрібно таки донести до цих слуг режиму свою позицію щодо того, що вони чинять. А то «відслуживши народові» такий «слуга народу», як не їде до сауни з прокурором, начальником міліції та головою адміністрації, то мирненько та задоволено повертається до рідної хатини, вдягає теплі капці, надпиває ковточок дванадцятирічного віскі і звично поринає в ситий та мирний домашній затишок. Таке собі Міжгір’я на дому.

Так от. Цього бути не має. І не лише у майбутньому, коли цю паскуду виволочать на світло Боже. Якщо Майдан переможе – що не факт. А й тепер. Ніхто ж не забороняє продемонструвати вільним громадянам вільної (поки що) країни свою думку з приводу його важких трудів по охороні репресивного режиму. І не одному з них. А водночас всім. І не одноразово, А щодня. Ми ж теж можемо покращити їм їхнє життя. Вони ж нам його покращують в поті лиця.

І ще. Не можна кидати своїх. І не лише у Києві. А і у Луцьку та Черкасах. Навіть у Львові і далі ліплять справу проти одного з лідерів студентів Андрія Шевціва. Це вже після двох мільйонних Майданів у Києві! Вони і далі роблять своє. Ну витягнули зусиллями депутатів людей з камер. Змінили запобіжний захід. А далі що? Справи йдуть своїм трибом. І рано чи пізно людям ні за що пришиють по кілька років тюрми. Це вже було ще за кампанії «Україна проти Кучми». Тому потрібно весь цей суддівський-прокурорський корпус поставити перед вибором: або-або. А то кожен з них, як той нікчемний пінгвін, що обливаючись потом та сюсяючи в штани зачитував приговор у справі, що стала знаковою для останнього десятиріччя, озброївшись памперсом та ховаючи очка вклепає ще не одному з майданарів путівку на нари.

Пишу не лише до політтехнологів, які планують дії майданарів, але й до лідерів, які вже давно мали б перейти до більш осмислених дій. В тому числі і по організованому, системному захисту своїх прибічників. Бо тішаться, що «гарант» здав своїх. А як з нашими своїми?… Далі не продовжуватиму…

Хто веде базу продажних суддів та прокурорів, хто задокументовує справи, за якими вони будуть оскаржені в майбутньому? Не забудьмо і адвокатів, які дали засудити першу хвилю мітинг арів – їхні прізвища теж має знати народ. А ніхто. Як завжди…

Так само слід засвітити і адреси, де вони на ніч боягузливо ховають свої жирні туші. Щоб під Новий рік, і ще до нього, щоденно радісно та привітно вітати їх коло порогу рідної оселі. Бо не одні клюєви-азарови складають владний Терикон – в його основі тисячі і тисячі прожертих корупцією вщент суддів-прокурорів.

Отож для того, щоб майданарі не нудились можна започаткувати кампанію «Ніхто не забутий, ніщо не забуто». Цього разу забувати ми не маємо права. Вже одного разу забули. І отримали за повною програмою. І не відомо, чим все це ще закінчиться. Попустить Майдан – м’ясо рвати будуть. Та вже рвуть – он як блискуче виграли вибори.

Однак хотів би повернутися до своєї культурологічної лекції. А стосується вона картини фламандського художника Ґерарда Давида ще у 1460 році. Написана спеціально для залу ратуші м.Брюґґе, в якому проводилися судові засідання. Картина називається «Суд Камбіса». Вона ілюструє уривок з Історії Геродота про продажних суддів — Геродот, Історія. Книга 5, глава 25. Саме таких, які зараз штампують ухвали про заборони Майданів, звільнення приміщення, де гріються майданарі, форсовано ліплять справи за перешкоджання діям правоохоронних органів, порушення громадського порядку, хуліганство і т.д. Про таких, як спітнілий пінгвін кірєєв, та чахлик медведчук – саме той, що «захищав» на суді Дмитра Стуса, а тепер підкеровує розвалом України.

Отож повертаюсь безпосередньо до теми лекції — картини «Суд Камбіса».

Gerard1Ліва панель картини зображає як продажного суддю Сісамна беруть під білі рученьки. Сплакатися можна, як все культурненько, – все ж Північне Відродження:

Сісамн був одним із суддів місцевого правителя. Однак суддя є суддею. Вже тоді все було, як у теперішній Україні. За те, що він, підкуплений грошима, виніс несправедливий вирок, правитель Камбіс (аж не віриться, що такі були) звелів його стратити і здерти з нього шкіру.

Сам виховавчий процес — здирання шкіри з продажного судді з величезною скрупульозністю зображає права панель:

Але і цим правитель Камбіс не обмежився. Шкіру цю на диво справедливий правитель наказав видубити, нарізати з неї ременів і потім обтягнути ними суддівське крісло, на якому мав сидіти суддя наступний.

Gerard2А суддею замість судді Сісамна милостивий правитель Камбіс призначив, сина Сісамна, наказавши йому пам’ятати, в якому кріслі він сидітиме і чинитиме суд.

Не скажу, що мені сподобалося рішення Камбіса щодо призначення синка корумпованого судді. Це вже зовсім, як у нас. Бо потім у те ж крісло, яке незручне воно б не було, сяде внук. І так далі.

Думаю, що не надто це сподобалося і Ґерарду Давиду. Але з Геродотом не будеш сперечатися. Тому, щоб якось все ж збалансувати ситуацію, на задньому плані картини він зобразив сина Сісамна, якого призначили новим суддею та зобов’язали судити в суддівському кріслі обтягнутому шкірою його батечка.

При цьому Ґерард Давид символічно зобов’язав його бути присутнім, коли з його родителя здиратимуть шкіру. Для науки, так би мовити. Ну от такі у них були дикі звичаї. Хоча, мо` й нам би не завадили? Бо корупційна короста вже продерлась не те що до шкіри чи не більшості наших суддів, а й до кісток.

І знову повертаємося до культурології. Картина фламандського художника Давида Ґерарда «Суд Камбіса» була призначена залу суду, щоб нагадувати суддям про їх обов’язок судити чесно. І там принесла чимало користі. Може тому й суди у них в бельгіях трохи інші.

Сьогодні картина знаходиться в музеї міста Брюґґе. Ой, боюся, що судді знову підуть, хто в ліс, а хто в поле…

Однак до чого все це? Маю пропозицію. Може зобов’язати у наших судах у примусовому порядку розвісити репродукції картин фламандського художника Давида Ґерарда «Суд Камбіса» — одну зліва від тризуба, а другу справа .

З виховною метою, так би мовити.

Тарас Возняк

 


 


Мітки: , , ,
Поділитись новиною з друзями в соціальних мережах

КОМЕНТУЙ У FACEBOOK

    Коментарі закриті.

TOP 100

Facebook