Історію Пилявецької битви перекрутили? Правду ми повинні донести до наступних поколінь у неперекрученому вигляді

Любов Сердунич.

Любов Сердунич.

23 вересня – 371 рік із часу Пилявецької битви козацько-селянського війська під проводом гетьмана Богдана Хмельницького із польською шляхтою. Дата – не «кругла», однак згадувати про славні подвиги козаків лише раз на п’ять або й на десять років – це вкрай мало.

З’ясувати окремі деталі тогочасних подій – завдання не другорядне. Як і не залишати поза увагою думки пилявківців, які виникають зі спогадів старожилів. Старші з гордістю переказують молодим, що Богдан Хмельницький в’їжджав у Пилявку на простелених вишитих рушниках, коли їхав на коні до пилявківської церкви.

Пилявецька битва – це переможна битва, славетна битва, битва, на прикладі якої ми повинні виховувати козацький переможний дух нашої памолоді, звитягу і патріотизм, що важливо і злободенно в усі часи.  Що далі від цієї події, тим більше виникає нез’ясованих питань. Втішає хоча б те, що це, очевидно, свідчить про зростання інтересу науковців і краян-краєзнавців до історії батьківщини й України, хоча й не настільки, як того хочеться.

Пилявеччина, Пилявківщина, Пилявеччина… Ні, авторка не обмовилась. Це різні слова, мають неоднакові поняття, бо утворені від різних коренів. Перше – від назви села Пилявці. Так історичні джерела подають першоназву нинішнього села Пилява, біля якої відбулася славнозвісна битва козацько-селянського війська у вересні 1648 року… Отже, від тогочасної назви села (Пилявці) й утворено прикметник Пилявецька (битва). За правилами граматики так і повинно бути (порівн.: Заставці – заставецька, Харківці – харковецька). Але: Синява – синявська. А отже, Пилява – пилявська. Таким чином, усе, що пов’язане з Пилявою, мусимо називати пилявським. Отже, Пилявеччина – це місцевість біля села Пилявці. Нині такої назви — Пилявці не існує. Тобто назва пилявецький доцільна у вживанні про минулі часи (15-ий – 18-ий вік). Нині ж слова Пилявеччина, пилявецький повинні вживатися лише на означення періоду боротьби козаків із польською шляхтою біля с. Пилява (Пилявці). До роздумів про ці топоніми спонукали численні вживання слова «Пилявеччина» – правильні і неправильні – у різних джерелах, зокрема, у ЗМІ, а також – під час відзначення річниць самόї битви.

Що ж до слова «Пилявківщина», то тут значно простіше. Утворене воно від назви села Пилявка, та, у свою чергу, – від однойменної назви річки, відноги, тобто притоки Ікви, яка за с.Нова Синявка впадає у Південний Буг. «Пилявківщина» – слово, рідше вживане. Чому? Про це – нижче.

Тож коротко підсумую: Пилявеччина – село Пилява і місцевість біля села Пилява; Пилявківщина – село Пилявка і місцевість біля села Пилявка; Пилявеччина – період боротьби козаків із польською шляхтою біля с. Пилява (Пилявці).

Метою цієї публікації є спроба сприяти більш поглибленому з’ясуванню окремих деталей битви під Пилявцями, пов’язаних із селом Пилявка. Хоч село і віддалене від райцентру та Пиляви, однак щоразу при відзначенні роковин битви пилявківці теж готуються гідно зустріти свято, сподіваючись на увагу і до свого села. Адже тільки, напевно, волею випадку битву названо Пилявецькою. З таким же успіхом її могли назвати і Пилявківською. Граматичну помилку у вживанні відмінкових форм топонімів на кшталт: Пилявка, Требухівка, Попівка (як назви місцевости) – нерідко допускають у мовленні й сучасні автори. Мається на увазі, зокрема, плутання ними вище згаданої форми із найменуванням мешканців, котре, як відомо, має суфікс -ець в однині, -вці – у множині. Очевидно, помилка одного автора спричинила повторення її всіма іншими дослідниками. Взагалі назва Пилява, Пилявка (Пилявці) як топоніми цікаві за своїм походженням і потребують детальніших досліджень. Досі їх, здається, не було. Однак хто, як кажуть, шукає, той і знаходить. Мовознавець Д.Г.Бучко з Тернопільщини говорить про топонім, який можна віднести до групи відродинних, тобто родових, особливістю яких є те, що такі ойконіми походять від найменувань родин у формі множини на -и або -і: Сьомаки, Скаржинці, Пилявці, Паньківці тощо. Такі назви родин, котрі були засновниками поселень, закріплювалися за тими населеними пунктами, в яких ці родини мешкали або яким вони належали. Для української топоніміки аналізована модель ойконімів – порівняно нова. «Ойконім Пилявці (пудъ Пилявцы), под Пилявці (1648 ЛЛОЛ, 122), сучасне село Пилява у Старосинявському р-ні (Хм.)», – пише проф. Д. Бучко. Чому множинна назва Пилявці змінилася на сингулярну назву Пилява з маловживаним в українській топонімії суф. -ав(-а), невідомо, пише мовознавець. Сучасну назву населеного пункту – Пилява – можна кваліфікувати як посесив, котрий виражений формою родового відмінка від ім’я Пиляв, стверджує Д. Бучко. Науково й переконливо! Однак, як на мене, множинної назви не було, тож вона не могла змінитися на сингулярну, тому залишаюся прихильною до своєї першої версії: щодо помилковости написання назви Пилявці, коли треба було писати Пилявка. Тим паче, що поселень із назвою Пилява є декілька: на території Тернопільської, Київської, Вінницької областей (що дає підстави робити відповідні висновки), а ось із назвою Пилявці нема.

Инша версія мого пояснення: можливо, с. Пилявці, якщо така назва існувала, у ХVІІ сторіччі були відомішими, незважаючи на те, що с. Пилявка старіша навіть від Пиляви. Перша згадка про Пилявку датується 1363-ім роком. Історія ж Пиляви бере свій початок «десь із 15-го сторіччя», як говориться в «Історії міст і сіл УРСР». До того ж, битва відбулася між Пилявою і Пилявкою. І важко сказати, до якого села вона була ближче. Тим паче, що два багатотисячних війська займали велику територію. Хоча, мабуть, це не суть важливо, однак у кожному випадку ми повинні міркувати, як сказати.

Містечко Пилява було засноване домініканками 1640 року. А с. Пилявці? З цього приводу історик Ю. Сіцінський пише: «Село, що було недалеко від цього містечка, звалося по-давньому Пилявцями або Пилявкою; з останньою назвою (Пилявка) воно й тепер існує». Отже, існувало ще до заснування Пиляви, що тепер є селом. Тож від назви села Пилявці – і відповідна назва: пилявецький, зокр., Пилявецька битва. Не могло просто так, нізвідки, утворитися слово, яке б не відповідало українській граматиці, позаяк уже тоді, в середньовічній Україні, мали назву, яка стала прізвищем, наприклад, магната Сенявського (від назви-топоніму Сенява (Польща)). Так само народилося б слово Пилявська (битва), якби малося на увазі слово Пилява. А позаяк маємо слово Пилявецька (битва), то й від нього повинні відштовхуватися: Пилява – пилявська, Пилявці – пилявецька. Саме такою назвою послуговується Ю.Сіцінський та инші історики у своїх працях: пилявський замок, пилявські домінікани тощо.

Від самого початку села аж до церковних дверей мешканці Пилявки вистелили дорогу для давно очікуваного гетьмана-визволителя Богдана Хмельницького вишитими рушниками. Так переповідають старожили про зустріч з пилявківцями Богдана Хмельницького. З вуст у вуста. Вже віки. Віриться, що це – не просто легенда. Тож найголовніше, що багато років дуже хотілося людям, – упорядкувати до свята козацької слави, яке проводиться на полі битви, сільську церкву. Споруджена вона, як кажуть старожили, на місці колишньої фортеці. Була обнесена кам’яним муром, очевидно, залишком стін фортеці. Нині церкву реставровано. Довгий час не діяла. У комуністичні часи в ній знаходився клуб, пізніше – склад із міндобривами. Люди хочуть допомогти церкві вистояти, бо вона – пам’ятна святиня, і насамперед – в історичному плані. Тут свято вірять, що саме у Пилявці гетьман Богдан сповідувався сам і військо сповідував перед боєм.

– Всю історію Пилявецької битви перекрутили, бо до 1990-их років не вигідно було говорити правду, – пояснює пилявківка Л. Самусько. – Тоді треба було б дорогу асфальтувати аж до Пилявки, село приводити в належний порядок. А це вже накладно. До того ж церква наша не діяла, стояла облуплена, захаращена.

– Справді, так начальству було простіше, бо ж Пилявка межує вже з иншим, Старокостянтинівським, районом. Тож сюди й мало хто заїжджав, – додав В. Кучер. – Ми – як щось другорядне. Все від нас забирали до Пиляви.

У Пилявці з ким не заводиш розмову, обов’язковою темою є Богдан  Хмельницький і козацькі часи. Можливо, тому, що довгі роки люди не сміли висловлювати думок про наболіле, адже протягом тривалого часу багато цінного, знаного перебувало в полоні ідеологічних пут, бо козацьку тематику було вилучено з періодичної преси і навіть із історичних праць. А роки минають. Багато людей відходять у небуття, а з ними – й численні факти з минулого, перекази, легенди, котрі народжуються не з нічого. Тому, вважаю те, що ще зберігає пам’ять людська, заслуговує на увагу.

З таємничістю і захопленням розповідають пилявківці, що є біля їхнього села (збоку від Пиляви) зáмок («замчище», «замчисько»), дуже старий (чи не болохівських часів?). Частина його нібито опустилась під землю. Кажуть, що веде від замку підземний хід, але куди – невідомо. Поставлена тут незвідь-коли плита ще 1998 року застерігала написом: «Розкопки проводити заборонено. Охороняється законом». Але закон, на жаль, не оберігає залишки городища від природних сил. Тому земля навколо замку осунулась, утворився глибокий рів. «Тож може прийти час, коли досліджувати тут буде нічого», – бідкаються пилявківці. Цю табличку автор бачила на власні очі 1998 року. Нині, за 20 років по тому, запитую про те городище – ніхто нічого й не чув…

Є ще одна місцина історичної ваги: древнє городище, яке знаходиться за селом, у лісі. Рів, колись глибокий, вал, а ще напис вказують на те, що це пам’ятка ХІІ сторіччя і що вона охороняється законом. Тобто маємо залишки ще одного древнього городища болохівських часів.

Привертає увагу і ще одна розповідь пилявківців. Усі в Пилявці знають, що там, де був тракторний парк, стояв поміщицький маєток. А клуб – це колишня попівська хата. Подейкують, що монумент односельцям, загиблим у т. зв. Великій Вітчизняній війні, знаходиться на місці дякової хати. Коли наймана бригада розвалювала хату дяка, то знайшла цілий скарб. Напевно, дуже великий, бо того ж дня тихо і швидко робітники залишили село, навіть не чекаючи платні за працю. Чи не те то золото заховав дяк, що його загубили «пилявчики» (шляхта), коли тікали від козаків? Мабуть, вистачило б його і на відновлення церкви, і на ремонт доріг, і на инші нагальні потреби пилявківської громади…

Не одне запитання ставить  пилявківська і пилявська земля. І на них потрібно шукати відповіді, а не обмежуватись установленими стереотипами, досі знаними. В кожному випадку маємо міркувати. А ще – висловлювати свою думку, навіть якщо вона виявиться не зовсім звичною, не правильною на перший погляд або необґрунтованою. Саме з таких різних міркувань і народжується істина, тобто найправдивіше думка.

Вважаю, ми повинні віднайти істину і щодо місця знаходження могили Івана Ганжі (точніше – Ґанджі). Нинішній знак – камінь із висіченими на ньому словами, ймовірно, – це лише місце, де полковник отримав поранення. Впав же він, як відомо, трохи далі, метрів 100 на північ, ближче до Пиляви (нинішньої Олексіївки). Саме на тому місці, у придолинку, праворуч від дороги на Пилявку, метрів 30 – 40, стояв камінний хрест. Його ще пам’ятають олексіївські старожили. Три віки він простояв посеред поля, аж у розквіті комуністичної доби став заважати, напевно, тракторам. Чи перенесено останки Івана Ганжі до пам’ятного знаку біля дороги? Чи, може, їздить по них техніка? І де нині той білокамінний хрест, який був уже наполовину вріс у пилявську землю?

І ще одне міркування: щодо слова «Хмельницький». Немає потреби роз’яснювати, що походить воно від слова «хміль», а точніше, «хмільник»:  місце, де займалися хмільництвом (чергування к – ц). І в ХVІІ сторіччі, про яке йшла мова вище, і в зовсім не давні часи панівною була т. зв. «російська» (московинська) мова, орфоепія якої вимагає вимовляти «хмель», «хмельнік», «хмельніцкій». Так і писали: з московинською буквою «е (є)». У роки незалежности України багато населених пунктів змінили таблички на українські. «Хмельник» Вінницької области став Хмільникόм (з наголосом саме на останньому складі, як того вимагає і правило). Хмельницький же (і місто, і прізвище гетьмана) – залишилися з московинським правописом, хіба що додався м’який знак у суфіксі. Хоча наш правопис чітко вказує на те, що «е» у слові «хміль» та в усіх однокореневих словах з’являється лише у відкритому складі. Звичайно, можна цією думкою знехтувати або й засудити. Це ж, погодьмося, легше, ніж міняти всі вивіски, таблички, печатки і т. д. через одну букву. Та й не про таблички йдеться…

Усі згадані вище думки, котрі теж мають право на існування або й доповнення уже відомих досліджень про Пилявецьку битву, потребують глибокого і вдумливого аналізу, спонукають до дальших досліджень. Вважаю, що запитання і тривоги пилявківців повинні стати не другорядними при подальшому пошуку, необхідному для збереження історичної правди. Правди, задля якої ми повинні зробити все, аби донести її до наступних поколінь у неперекрученому вигляді.

Любов Сердунич,

член Національної спілки краєзнавців України, член НСЖУ,

голова РВ ВОВ, РО ВУТ «Просвіта» імени Т. Г. Шевченка.

 

 


 

 

 

Мітки: , , , ,
Поділитись новиною з друзями в соціальних мережах

КОМЕНТУЙ У FACEBOOK

    Коментарі закриті.

TOP 100

Facebook