Мер Сватового розповів, як рік тому не дав банді Мозгового з «ЛНР» захопити це українське місто

Міський голова українського міста Сватове на Луганщині Євген Рибалко. Фото- "День"

Міський голова українського міста Сватове на Луганщині Євген Рибалко. Фото- «День»

Захоплювати Сватове, що за 80 кілометрів від тоді вже окупованого терористами Слов’янська, зі своїми бойовиками з банди «Прізрак» приїздив Олексій Мозговий, який колись працював у сватівському військкоматі.

На розмову до них вийшли міський голова та ще кілька місцевих посадовців Сватового.

«Начальник міліції Лукашов дав зрозуміти, що в разі нападу на РВВС, ми зброю не здамо й оборонятимемося. Бандити почали просити допомоги продуктами. Мозговий розповів про тяготи так званих «ополченців». Я йому відповів: треба знати історію, Льоша. Щоб ти знав, підшефний нам десантний катер «Сватове» єдиний з п’яти одиниць Чорноморського військово-морського флоту України, не здався агресорові й залишився під прапором нашої держави. На прощання я попросив його не грабувати нікого по дорозі. Далі вони поїхали в Троїцьке, де почався карнавал — місцеві один одного почали здавати, міняти прапори», — розповів про один із епізодів річної давності в інітерв’ю газеті «День» міський голова українського міста Сватове на Луганщині Євген Рибалко.

Сватове — невелике місто Луганської області, яке торік зламало шаблони про те, що схід України — це оплот сепаратизму. До цього міста бойовики так і не потрапили. Виявляється, всупереч поширеному стереотипу, їх можна було просто не впустити. Сватівський феномен чи докір решті районів і міст? Про це «День» поговорив з мером Сватового Євгеном Рибалком.

— Євгене Вікторовичу, рік тому Україні був кинутий виклик. Слідом на Кримом Росія почала вводити війська найманців на Донбас, зокрема й до Луганської область. Спалахнув Луганськ, Донецьк, Слов’янськ. Окупант наступав з кількох напрямків, використовуючи комплекс заходів — від провокацій, розхитування ситуації до безпосереднього вторгнення. І ось серед усіх районів Луганщини лише Сватове встояло, не пустивши до себе ворога. Як це вдалося й чого це коштувало для сватівчан?

— Дійсно, це стало для нас випробуванням. У певний момент, коли не було у Сватовому глави райдержадміністрації, всю відповідальність я взяв на себе. Господарських проблем було дуже багато. Доводилося домовлятися і з місцевим населенням, яке з розумінням ставилося до ситуації. 18 тисяч жителів у Сватовому. 5 тисяч переселенців було. І військовослужбовців приблизно стільки ж. Звичайно, ми до цього були не готові. Але витримали, змогли, організувалися. Треба було забезпечити Сватове резервними джерелами електроенергії, залишалася актуальною проблема подачі води, казначейське обслуговування й банківська система. У ідеологічному плані, звісно, була проблема ще й у тому, що не всі «хохли» відчули себе українцями через що й петляли між Партією регіонів і національною ідеєю. Дуже багато фермерів чітко усвідомили, що якщо закінчується Україна, то закінчується і їхнє господарювання на своїй землі. Відчуття своєї землі, своєї власності, своєї ідентичності загострилося в момент нападу Путіна дуже.

— У Сватовому теж були спроби провести так званий «референдум» 11 травня. Як ви не допустили цього?

— Були такі спроби й списки всіх, хто ходив на цей «референдум» є. Знаєте, це як в Ізраїлі, який постійно перебуває під зовнішньою й внутрішньою загрозою. Вони випереджають на крок. Були підприємства, які організовували поїздки працівників на Антимайдан. Ми знаємо, хто все це організовував, хто фінансував і хто навіть не розрахувався досі з «тітушками». Коли почалася анексія Криму, далеко не вся Луганська область дозволила розвантажити ешелони з військовими. Ми розвантажили. Більше того, провели кілька віче, організували автопробіг на підтримку єдності України. У лютому 2014 року місто Сватове стало містом-побратимом з містом Ківерці Волинської області. Тобто ми одразу дали зрозуміти своє чітке ставлення до питання. Ми перші організували самооборону. Перша військова комендатура з’явилася спочатку саме у нас у Сватовому. Головне — випереджати.

— Можна говорити про певний «сватівський феномен» на Луганщині?

— Не думаю. У нас тут тривалий час заправляла Партія регіонів. Той же Віктор Тихонов пройшов до Верховної Ради від Сватового. І йому не було альтернативи, тому що єдиний його конкурент від БЮТ Віталій Курило «злив» вибори під нього, залишившись ректором свого вишу в Луганську. Коли мене вперше обирали 2002 року, то теж побоювалися, тому що я тривалий час жив у Донецьку. Тоді донецьких боялися, бо вони забирали бізнес, підминали все під себе. «Регіонали», багато яких до цього належали до так званої кучмівської партії «За ЄдУ», мали величезний вплив по всій області.

— Проте, унікальність ситуації в тому, що тут не закріпилося так зване «ЛНР».

— Наша відмінність у тому, що у нас кожен відповідав за свою роботу й усвідомлював, чим загрожують певні події. І працювали на випередження. Озираючись, навіть дивуєшся, чому нам це було зрозуміло, а деяким іншим містам ні. Ми прийняли солдатів, відправили їх на базування. Допомагали чим могли — і поросят різали, і каші варили, і картоплю возили. Звісно, і у нас населення було отруєне проросійською чумою. Як правило, це ті, хто чекав казкових перспектив з приходом російської армії. Їм хочеться, щоб їх хтось обдарував. Такий парадокс у певної категорії населення існує, й швидше за все це від «совкової» паразитуючої психології. Коли виникло питання набору добровольців, то перше, з чим ми зіткнулися, — це з роботою військкоматів. Вони ніколи нічим не займалися. «Могаричи» — від призову до призову. І от треба мобілізувати людей. Записалося в добровольці 40 осіб, включаючи мене. Нікому нічого не треба. Система розвалена. Усіх, хто записався до самооборони, я обдзвонив особисто й запросив до міської ради. Посадив їх по колу й сказав: я такий як ви. Українець, ношу українське прізвище, коріння моє українське. І країна для мене одна — Україна. Запитую їхнє бачення ситуації й подальших дій. Спочатку, звичайно, всі хотіли по-махновськи кудись бігти з кимось воювати. Ні, друзі. У піонерський табір ми гратися не будемо. Спочатку обираємо людину, яка займатиметься координацією. Його повчання й рекомендації виконуються, як у воєнний час. Одні дивляться за Міськводоканалом, щоб не було диверсій, інші за мостами, треті за міліцією, тому що ми знали, що міліція здасть, як це було скрізь. У мене, звісно, залишилося питання, чому міліція у Сватовому залишилася на моєму проукраїнському боці, а в решті регіонів 17 тисяч міліціонерів ситуацію прогавили. Паралельно треба було й містом займатися, щоб чогось не вилізло. Тому що, якщо вилізе, то треба оперативно було давати «по шапці».

— А як відбувався процес давання «по шапці»?

— Особистий приклад, метод переконання, заохочення, бесіди. Коли почалося нашестя проросійської пропаганди, це було упущено не мною, а Службою безпеки. Що ми робили? У нас кілька підприємців займалися нелегальним встановленням антен, а саме голівки Lifenews, Росія 24 та інших шовіністичних пропагандистських каналів Росії. То було таке, що ми ці голівки просто відстрілювали. Важко було. Інформаційно регіон готувався до антиукраїнських виступів. Зокрема й через інтернет. Ну і як перекрити канал «одна бабка сказала на ринку»? Ми виокремлювали позиції, джерела такої пропаганди. Розмовляли, попереджали, інколи й з допомогою, вибачте, «такої матері». Були люди й гідні, але які просто заблукали, яким досить було пояснити, поговорити з ними, переконати, дати газету, роз’яснити альтернативну точку зору. У принципі, робили роботу, яку повинна була робити держава всі ці 20 років. І ось почався Слов’янськ. А це 80 кілометрів путівцями від Сватового. Телефоную до Слов’янська, де у мене були знайомі, яких я досі поважав. Кажуть: Женю, тебе всі знають, об’єднуй область, давай піднімай народ, беремо владу! Відповідаю: я десять років у владі. Ви думаєте, це солодкий пиріг? Влада — це тягар. Запитую: а як далі будете? Революція — це одне, але як потім жити? Я отримую відповідь, яка будь-якого може загнати в безвихідь: та ми перенаправимо грошові потоки. І тут я розумію, що люди не в собі. Які потоки? Куди перенаправимо? Казначейство вже два роки як голе й босе. Ось їм захотілося влади, а далі що? Безвихідь. До чого все це призвело, ми бачимо по тому, що твориться в так званих «ДНР» і «ЛНР». Коли я почув про оголошення АТО, то уявляв собі так, що зараз загарбників адмінбудівель виб’ють. Куди їм тікати? Найближча дорога до Росії на Сватове. Що вони робитимуть до кордону? Брати заручників. Не було відчуття, що почалася насправді війна. Я розпустив дітей з садків, попереджав людей не виходити зайвий раз, проявляти пильність. З мене навіть трохи сміялися, а дехто навіть почав порушувати питання про те, що Рибалко почав тривожити суспільство ради провокацій. Але ситуація ставала дедалі болотистою, затяжною. Виявляється, що кордону України з Росією немає. У бойовиків з’явилася гусенична техніка, серйозне озброєння. Міліції у нас немає, СБУ кудись пропало. СБУ взагалі раніше займалося конвертацією бізнесу на користь «сім’ї» Януковича, а не державною безпекою. Біда назрівала неабияка. Що робити? Набирати людей для самооборони, навчати їх азів медицини. Спочатку поставили два блок-пости, озброївшись мисливською зброєю, вели свою статистику й знали хто проїжджає, скільки вантажівок, що везуть, скільки техніки, призначеної для спеціальних робіт. Військовослужбовці з’явилися в Сватовому в травні, а до цього питання самооборони цілком лежало на самих сватівчанах.

— Травень став трагічним місяцем для Донбасу. Ситуація нестримно розвивалася на користь бойовиків.

— І ось настало 6 травня. До нас прибуло озброєння. 80 кілометрів до Слов’янська, 150 до Луганська, 60 до Росії. А прибуло стрілецького озброєння з боєприпасами на батальйон. І ці КАМАЗи охоронялися всього п’ятьма чоловіками. Нас же — представників самооборони, які готові були ціною життя захищати цю зброю, — було мало. Я переконав Київ (а Київ пробуджується довго) перенаправити всю цю зброю в батальйон, що був на точці. З добровольцями допоміг Майдан. А після обіду надійшла інформація, що банд-формування «Привид» попрямувало в бік північних регіонів Луганської області й зокрема до Сватового. Уже вони поміняли прапор у Старобельську, вже депутати «Партії регіонів» почали служити їм, вже почали збирати збори на берегах річки Айдар. Там висловлювалися вимоги поїхати на Сватове й розібратися з цим українським острівцем Слобожанщини. Довелося виїхати до «гостей» на зустріч, але зустріч не вийшла. Чесно скажу, мій дух укріплювали ті люди, які були зі мною. Наступного дня о 13.00 ми дізнаємося, що до Сватового таки проникли бойовики. Вони взяли в оточення будівлю Районної ради. Як тільки вишикувалися, я, начальник міліції і його заступник попрямували до бойовиків. Усі бородаті, похмурі, пропахлі димом. Запитую: хто старший і мета візиту? Вийшло знайоме обличчя.

— Олексій Мозговий, який родом зі сватівського району?

— Так. У камуфляжі. Схвильований. Усі довкола нього з автоматами, в рукавичках, у балаклавах. Що ти хотів? Відповідає: ми з миром. Ну нічого собі з миром, раз приїхав з автоматами. Можна сказати відверто, вони завжди їхали туди, де їх чекають. Тобто спочатку готується грунт, а потім уже заводяться бойовики. Так от наше завдання було забезпечити не зіткнення сил, які підтримують подібний рух з тією частиною населення, яке через своє лукавство, заплутаність, безмозглість, зомбованість попре на це видовище біомасою. Вийшло так, що бойовики приїхали на порожнє місце, де їх ніхто не зустрічав і не чекав. Мозговий ніколи не був харизматичною особою, як його намагаються представити. Працював у військкоматі, співав українські пісні, потім у Пітері працював кухарем. У сватівських козаків шаблею махав. Дружина його кинула і він дуже переживав із цього приводу, був у відчаї…

— Хотілося компенсувати образу?

— Цілком можливо. Можна сказати, що коли він служив у сватівському військкоматі, то інколи перегинав палицю. Тоді він ще розповідав про козацькі звичаї, що ось зараз би висікти на площі прилюдно нагайкою того-то і того-то. Потім він кудись пропав. Лідером ніколи він не був. І те, що сталося потім, дуже дивно і підозріло. До лідерства люди йдуть, а в його випадку наче все на голову звалилося. При зустрічі в «Білому домі» я йому чітко сказав: хоч би який бик був великий, його все одно заганяють у консервну бляшанку. І якщо ти зараз приїхав до мене з автоматами, то чи впевнений ти, що на тебе зараз не дивляться дула кулеметів? Такі фрази подіяли. У них була мета — потрапити до будинку Районної ради. Добре, зайшли. Там був головлікар, колишній директор стоматології, а у бойовиків були явні проблеми із зубами, їх практично не було. Я його зупиняю, він у шоці. Кажу бойовикам: ви його клієнти. Він вам зробить зуби в найкращому вигляді. Ніхто такої поведінки в тій напруженій ситуації не чекав, що явно бентежило присутніх. Автомати, бороди — які можуть бути зуби? Почалися розмови про вибори, про Конституцію. З’явилася одна жінка з кола влади. Бойовики запитують її: ви готові провести вибори? Вона: так. Я глянув на неї, й вона уточнила: «ми готові до проведення президентських виборів». Знаєте, інколи відчуваєш запах ладану й смерті. Так от у тому кабінеті цей запах був. На когось подивишся — агресія, а тут саме запах смерті. Бойовики протягнули папірець про вибори, він впав на підлогу, я наступив на нього ногою. Усі стривожені й видно було, що й вони бояться. Героїки було мало з обох боків. Бесіда затягнулася. Начальник міліції Лукашов дав зрозуміти, що в разі нападу на РВВС, ми зброю не здамо й оборонятимемося. Бандити почали просити допомоги продуктами. Мозговий розповів про тяготи так званих «ополченців». Я йому відповів: треба знати історію, Льоша. Щоб ти знав, підшефний нам десантний катер «Сватове» єдиний з п’яти одиниць Чорноморського військово-морського флоту України, не здався агресорові й залишився під прапором нашої держави. На прощання я попросив його не грабувати нікого по дорозі. Далі вони поїхали в Троїцьке, де почався карнавал — місцеві один одного почали здавати, міняти прапори. 11 травня, в день так званого «референдуму», Мозговий тут з деякими людьми підтримував зв’язок. Ми про це знали й контролювали питання. Зокрема, присікли підвезення «бюлетенів», а точніше папірців, які називали «бюлетенями». Питаннями їх підвезення, до речі, займалися комуністи. Бойовики надалі, коли закріпилися в Лисичанську, погрожували повернутися, повісити Рибалка. Але ту ситуацію вони програли.

— Як ви думаєте, чому українські ЗМІ тоді вчасно не поставили в приклад Сватове решті міст, що були взяті бойовиками одне за одним?

— Хто тоді управляв ситуацією? Хто займався ідеологією, пропагандою? Комусь це було цікаво? Одні прийшли на крові до влади й одразу почали малювати прожекти про реформування системи. А потрібні були чіткі, своєчасні дії. Треба було займатися не популізмом, а випереджати ситуацію на крок. Ми єдині, хто провів у Луганській області вибори Президента. Якби вони не відбулися в Луганської області, то виникло б питання про легітимність всенародно обраного глави держави. Ми тоді давали чітку установку: обираємо Президента, й війна припиняється. Ніхто не знає, як це було зробити важко. Представники обласної адміністрації — статисти. Міліція, яка багато в чому проявила себе не з найкращого боку, приїхала до нас, розповідаючи про Конституцію й законодавство. Але ми витримали. Прапори були, гімн України звучав для наших земляків луганців з 6 ранку і до 9 вечора. А яка була безпрецедентна віддача від простих сватівчан, які і солдатів годували, і переселенцям чим могли допомагали. Усе це важливо. До нас приїхав Чернігівський батальйон без прапора, ми вручили їм прапор урочисто з піснями і короваями, щоб надихнути. УНСО як зустрічали! Молебні організовували для віруючих, за що спасибі батюшці Української Автокефальної Церкви Дмитру. Ми не дали гідрі висунути голову. І це, без зайвої скромності, безумовно, приклад.

— Минув рік. Є приклад окупованих територій, звільнених і тих, куди нога бандитів не ступила. Як тепер люди оцінюють ситуацію? Хто-небудь сказав «спасибі»?

— Спасибі говорять учасники війни й сватівчани. Мені до дня Незалежності дали Орден за заслуги 3-го ступеня. Так само дали медаль начальникові самооборони Привалову. Місту нічим не допомогли. Краще б просто не заважали. Але і моїм деяким колегам-мерам по області, які займалися всіма цими «референдумами» й всіляко сприяли російському вторгненню, теж віддячили — зараз сидять за гратами. Небезпечне це заняття, піднімати триколор. Горлівка, наприклад, могла залишитися проукраїнським містом. Просто її мер організував так званий пасивний опір, а бандити пішли зухвало. Така пасивність означала передачу ініціативи ворогові, якого можна було просто не впустити.

 


 

 

 

Мітки: , , ,
Поділитись новиною з друзями в соціальних мережах

КОМЕНТУЙ У FACEBOOK

    Коментарі закриті.

TOP 100

Facebook