Дні після Великодня, коли згадують померлих: як українці в давнину відзначали Проводи — Радуницю

ПРОВОДИ ДавнєВеликодні Проводи — це проводи Великодніх свят, їх закінчення. Провідний тиждень — це дні після Великодня, коли згадують померлих. Могилки напередодні прибирають, обкладають дерном, обсаджують чебрецем, барвінком або материнкою. На Проводи, за седмицю після Великодня, прикрашаємо могилки покійних родичів квітами, рушниками, збираємось громадою на кладовищі, робимо загальне прибирання кладовища. На жаль, звичай відзначення Провід тепер зводиться лише до цього. Найважливіші ж деталі Провідного тижня втрачено.

У давніші часи священики відправляли панахиду над кожною могилою. Кожна родина сідала колом коло могили своїх покійних і поминала їх тим їстивом і напоями, які приносила із собою. А тим часом школярі наспівували їм духовні пісні, иноді скрипалі награвали сумовитих мелодій. За це їх обдаровували. Так народився звичай частувати дітей на Проводи: за те, що вони співали. Цього дня не промовляють слів «небіжчик, покійний», а лише називають ім’я померлого.

По могилі котять крашанку: так вітаються з померлим. Далі старший починає поминальне частування словами: «Отут моя родина, батько й мати, отут і мені спочивати. Дай нам, Боже, довго на цім світі проживати, в добрі—щасті панувати, а померлим царства Божого діждати».

Споживають обрядовий хліб, який має прадавню назву бáбка (від Бáба, Бабá: на знак пошанування Праматері роду й української нації). Християни замінили це слово на чуже паска. Ще в 1980—их роках на Проводи дотримувалися проукраїнського звичаю: частуватися за спільним столом. Це скріплювало взаємний мир і дружбу в громаді. На могилу виливали трохи сури (напій із зілля), розговлялися, дещо залишали на могилі, подавали милостиню вбогим і самітним, називали імена родичів, за яких просили помолитися. Розговлялись неміцними напоями. У церковному словнику читаємо: «В Радуницю, хто згадував своїх померлих, приносив на могилу сичене (солодке) пиво, вино, пироги, млинці і після відправи священиком литії, взявши чарку, виливав частину на могилу, а решту допивав». При цьому промовляють: «Їжте, пийте, споживайте і нас, грішних, споминайте», «Святі отці, ідіть до нас хліба—соли з’їсти», «Хай легенько гикнеться нашим родичам на тому світі»…

Цього дня на Проводи предки оцінюють нащадків, тому на сільському майдані молодь влаштовує молодечі й дитячі хороводи, ігри. Дівчата водили «Білоданчика», грали в «перепілку», хлопці — у «Третяка», а малеча вигадувала різні ігри з яйцем—райцем: «у кидька», «у блудька», «битки». Потім усією громадою йшли до церкви, священик служив молебень за здоров’я і частував людей. Тоді й народилася приказка: «Почали за упокій — скінчили за здравіє».

Напередодні Провíд молодь прибирала братські козацькі могили та могилки тих, у кого не було опікунів серед живих. Дівчата садили квіти, калину чи бузок, хлопці виносили сміття, обкладали могили дерном. У день Провід старші оповідають молодшим епізоди з життя покійних, які засвідчують їхні чесноти: мудрість, доброту, мужність, щедрість. Усі ці звичаї мали не сумні ознаки, тому день пам’яти у давнину називали Радуницею, від слова «радіти». Це Великдень для покійних, Радовиця. Могильний знак обв’язують білим вишитим рушником, бо білий колір здавна вважали барвою щирої жалоби, туги і жалю.

«…На Проводи одвічно — рушники!

На Проводи так світло: рушники!» (Любов Сердунич).

У давнину цвинтар називали жальником. Після поховання відбувалася тризна: поховальний обід. Співали жалобні й величальні пісні, влаштовували великодні ігри.

І в наш час родичі померлого вгощають старих, дітей і вбогих. Цей звичай — залишок давнього обряду жертвоприношення природі.

cv

Усі ми — смертні. Добре, якщо людину пам’ятають і після її смерти. Поховальний обряд, пом’я́ники («пóминки»), Проводи — це обряди пам’яти. Кладовисько називають обличчям живих, адже як ми доглядаємо могили, так говорять і про нас самих. Українці здавна шанували могили своїх предків, бо в них — наша історія і пам’ять. Могили предків — це святе для родини, роду і нації.

Відвідувати могили — це прадавній народний звичай. Провідувати покійних родичів ідуть усі. Тому хоч раз на рік (а треба, зазвичай, тричі) через будяки і кропиву, через кущаки, якими обросли могили, треба піти і висповідатися. Піти хоча б для того, аби прорвати бур’яни, прибрати могилу, посіяти квіти, приділити увагу, якої недодали дорогій людині за її життя. Помовчати в зажурі, посумувати і висповідатися, тими словами, які ляжуть на душу. Хоча б отак:

«Рідненькі мої дідуню! Я давно приходив до Вас, будь ласка, вибачте, якщо можете. Я цей рік жив не духовним життям, а більше тілесним: дбав про модний одяг, дорогі речі. Вибачте, дідуню, що забув Вашу науку, Ваш мудрий життєвий досвід. Я не встиг записати від Вас давні пісні, мудрі Ваші прислів’я, цікаві перекази. Вибачте мені, дідуню, якщо ще чимось завинив перед Вами, перед світлою Вашою пам’яттю».

Пам’ять роду — це не просто звичай. Кажуть, на Проводи всі померлі виходять до воріт кладовиська і виглядають, хто до них іде. А скільки їх марно чекає не один рік поспіль!.. Не настає для них Великдень. Тож задумаймося, чи щороку ми ходимо на могили померлих? Чи знаємо, де вони? Чи доглядаємо їх? Чи не заростають вони бур’янами нашого безпам’ятства, байдужости і забуття? Чи згадуємо їх у списках—пом’я́никах і в повсякденні? Адже все починається з пошани до своїх предків, роду і народу. Саме з тих невгласів, які забули стежку до рідних могил, і виростають варвари, які розкопують могили, глумляться над пам’яттю покійних. Чи бажає хтось подібного ставлення до власної могили?!.

Хай же з пам’яттю про незабутніх родичів живе і пам’ять про тих, за ким уже ніхто не заплаче, і про великих українців. Згадуймо і їх цього дня! Тож нехай свято Великої Лади (Орелі): Великдень, — яке почалося від Вербної неділі (по—давньому — Ладовиці), а завершується Проводами покійних (Радовицею, Радуницею), знаменує собою не лише воскресіння природи, торжество життя, а й Великий День духовного відродження й оновлення наших душ, рідних звичаїв і справжньої, української, України!

Любов СЕРДУНИЧ, письменниця, журналістка, етнограф.

 

 


 

 

 

Мітки: , , , ,
Поділитись новиною з друзями в соціальних мережах

КОМЕНТУЙ У FACEBOOK

    Коментарі закриті.

TOP 100

Facebook