Лише молодь здатна врятувати майбутнє України – Підлужний (Відео, фото, інтерв’ю)

1465389_552182731529855_123981276_nНа хвилі Євромайданів доречно прозвучала пропозиція підтримати дух борців за європейський український вибір гарними українськими піснями.

Однією з таких, що стали проявом найвищих почуттів, є пісня Андрія Підлужного «Вставай, Сонце!», написана на честь здобуття Україною Незалежності.

20 років тому її під час «Червоної рути» співав Донецьк, а за ним — уся Україна.

Про це, а також ситуацію, що склалася в українському шоу-бізнесі та на телебаченні, — розмова зі співаком, автором пісень, телепродюсером Андрієм Підлужним.

 

 

 

 

 

 

ВІДЕОВІЗИТІВКА

- Пригадую, як 20 років тому «Вставай, Сонце!» була визнана найкращою піснею фестивалю «Червона рута-93» в Донецьку. Тоді її виконував не тільки гурт «Нічлава-блюз» зі сцени. Кожен фестивальний день учасники і гості «Червоної рути» починали цією піснею тернопільських дебютантів фестивалю, її співали на вулицях Донецька…

- Саме так… Це були дуже складні часи для української музики. Організатори «Червоної рути» 1993 року дуже ризикували, проводячи фестиваль в Донецьку, адже було відомо, що на той час до української мови і її носіїв там ставилися дуже вороже. Але насправді всі підозри розвіялись дуже привітною публікою і взагалі доброзичливими людьми! Ми навіть пізно ввечері гуляли містом і почувалися в безпеці. Ну і, звісно, найбільше здивування викликала підтримка залу, який з нами співав українську «Вставай, Сонце!». Ситуація повторилася того ж року на фестивалі «Вітер зі Сходу», де «Нічлава-блюз» із піснею «Вставай, Сонце!» отримала найвищу нагороду.

576647_552184781529650_1373234939_n 1461065_552184564863005_1151484877_n

- Нині нам болить Євромайдан. Події останнього тижня в Україні нікого не залишили байдужим… Яким ти бачиш майбутнє тих студентів, які ось зараз кричать «Ганьба!» президентові України, котрий „жодного разу не зустрівся з видатними письменниками, митцями, музикантами очолюваної ним держави, які кажуть правду”… Так на Євромайдані в Києві сказав Дмитро Павличко.

- Нинішні події в Україні — якраз той випадок, коли молодь повинна усвідомити, що від її вибору та вчинків напряму залежить майбутнє. Інакше вони повертаються в совок, в імперію карликів і будуть блукати мальовничими оазисами Колими та Сибіру, ознайомившись зі всіма колоритними традиціями азіатської татарви! Наприклад, я не бажаю, щоб мій син раптом потрапив в Осетію чи Чечню, виконуючи якісь угоди „мутного союзу”. Натомість дітки лайна з Верховної Зради всі поголовно в Лондоні, чи в Парижі, чи ще десь, де, як кажуть російські ЗМІ, „поголовно гоміки і лесбійки».

Мені щиро жаль нашу молодь: багатьох із них можна зазвичай купити за 50 гривень, а то й менше, і маніпулювати їхніми думками в потрібному векторі. Адже їхні старші „товариші” взагалі «здали Україну” за кілька пакетів гречки… Але я щиро сподіваюсь, що молоді українці, як і більшість прогресивних і розумних співвітчизників, усвідомлюють рівень загрози, яку для всіх нас несе „мутний” від першого дня існування злочинного режиму зі своїми намірами повернутись у багнюку. І мені досі цікаво переконатись, чи справді в Україні є мольфари, чи ще хтось, хто володіє надприродними силами. Зібрати б усіх прихильників комуністичної партії і „мутних союзів” разом з рИгоналами і ті тушками — і на ракеті відправити в космос з квитком в один бік!

- Окрема мова про „Український Трикутник” — проект, який повинен розвиватися і виходити на широкий загал: там серйозні історичні дослідження! Там факти, які примушують не тільки замислитися, а й відчути гордість за те, що ти причетний до України!

1441474_552171674864294_1349308002_n 1453260_552171724864289_2111938476_n- Історія – це наука вкрай політизована, оскільки відповідає за формування історичної свідомості. Мій проект „Український Трикутник” був створений в 2000 році і планувався як повноцінний телевізійний проект. Натомість нині тимчасово — це веб-проект, завданням якого є проведення всебічного історичного розслідування, виявлення темних плям і відкриття досі невідомих сторінок історії України в усій її повноті, зняття всіляких заборон і анексій історичної спадщини, спотворень і фальсифікацій. Основна ціль проекту „Український Трикутник” — відкриття невідомих фактів, стародавніх манускриптів і освоєння античної спадщини, проведення масштабних пошуків, зібрання свідчень свідків і всіх можливих пам’яток та джерел про національну дійсність, історію та культуру. Кожен бажаючий може ознайомитись з матеріалами окремої сторінки та профілю проекту у Фейсбуці. Потрібні і кошти, і час — на альтруїстичній основі дуже важко знайти достатньо сил, тим більше, власноруч наповнюючи від „А” до „Я” все: від макету новин — до цікавого та пізнавального матеріалу.

- Всюди видно твою позицію — українську. У Києві, певно, нелегко це не тільки декларувати, а й відповідно жити. Коли було важче: скількись там років тому, коли ти поміняв український Тернопіль на столичний, великою мірою зрусифікований Київ, чи тепер?

- Тоді, в 1993 році, було надзвичайно важко. Звідусіль лунало «парень из села приехал» і т.д. Тоді титанічну роботу зробила студія «Нова» з Іриною Білик. Вони були піонерами у справі інтегрування української музики в нічні клуби столиці і східних регіонів України. Іноді ми бували в надзвичайно агресивно налаштованих містах, і не побоятись вийти на сцену — це було справжнім вчинком! Потрібно врахувати, що це був 1993 рік, і ці роки були дуже небезпечні та неспокійні, й окрім цього — ми зі своєю українською музикою…

Сьогодні відбуваються жахливі, на мій погляд, речі. Музиканти ніби зомбована біомаса, цураючись своєї мови (не без участі ТБ-каналів), поголовно пишуть пісні будь-якою мовою, а українська, на їхню думку, безперспективна. Радіостанції, рівно як і телебачення, перетворились на певні домінуючі субстанції, які керують і відверто вказують, яка пісня форматна і якою мовою має бути. Музичне кріпацтво процвітає… І, до речі, на цьому тлі більшість моїх колишніх «друзів» у ситуації з М1 (Андрій Підлужний звинуватив телеканал М1 у крадіжці) промовчали і не виступили відкрито на мою підтримку, бо також зомбовані і залежні від цих монстрів. І розуміють, що відстоювання своєї позиції еквівалентне їхній відсутності на музичному олімпі!

Взагалі, це тема особлива. Телебачення і радіо створили на сьогодні своєрідного спрута, а, запровадивши різноманітні вокальні конкурси і отримавши нових виконавців, тепер, як рідна мати, починають піклуватись про своїх новоспечених «зірочок» і, відповідно, ними заповнюють усі етери… А вони, як правило, між собою пов’язані медіахолдингами і конгломератами. Тому не дивно, що більшості музикантів не залишається місця на музичному клаптику землі. І це ж не випадково, що відомі артисти, які багато досягнули в музиці, з’являються в якості конкурсантів, намагаючись хоч так привернути до себе увагу чи нагадати про себе, бо інших шляхів немає.

- Незважаючи на те, що про твою активну концертну діяльність ми тепер тільки згадуємо, принаймні, інформації про це в мене нема, твої пісні досі пам’ятають, твій голос впізнають, коло твоїх прихильників не звужується. Що заважає стати знову концертуючим артистом? Невже важко зібрати команду — і вперед, на сцену?

- Моя концертна діяльність ще якийсь час тривала завдяки Сашкові Положинському та Андрієві Благуну зі славнозвісного «Тартака». Вони час від часу запрошували мене разом виконувати на концертах пісню «Не кажучи нікому». Маю визнати, що це було дуже важке випробування, адже «Тартак» виконує не 5, не 10 і не 30 композицій а 43-44. І зазвичай мій вихід — це 43 пісня. Дочекатись свого виступу — це щось надзвичайне, враховуючи той факт, що у кожного вокаліста, коли він чує, як хтось співає, фізіологічно автоматично працюють голосові зв’язки і практично від початку концерту я паралельно із Сашком виспівую весь їхній репертуар!

Поки що замість мене живуть на сцені мої пісні у виконанні Тіни Кароль, Тоні Матвієнко, а ще — багатьох тих, хто не вважає за потрібне вказувати моє авторство. Це легко перевірити, наприклад, не знайшовши мого прізвища серед авторів творів «Спи собі сама» і «Мовчати» у виконанні «Скрябіна». Ситуацію, яка нині склалася в українській музиці, можна порівняти з Верховною Радою: обрав нарід своїх делегатів — Скрябіна, Дзідзья і М1, висунули в парламент, проголосували та затвердили щиросердечно. А потім раптом виявляється, що це злодії. Хтось вірить, що цей нарід визнає, що він тупий і обрав злодіїв?! Скоріш вони мене знищать та зацькують, але ніколи не визнають свою помилку…

Повертаючись до запитання створення власного колективу, то це проблема. Я навіть свідомо повертався в Тернопіль для цього. І те, що я почув і побачив, дало зрозуміти, що потрібно змінити вектор своїх пошуків. Музикантів є багато, але цілі, рівень і відповідальність з обов’язковістю у всіх різні. Мені потрібен всього лиш аранжувальник, який зможе красиво й сучасно «одягнути» мої пісні. Більшість моїх друзів каже, що вони самодостатні і у моєму власному виконанні під гітару. Але я чомусь себе не бачу так, я прагну сучасного і якісного саунду… І маю право. Все, що було до сьогодні, — експерименти. Тепер настав час якісного матеріалу.1452521_552185701529558_1339895363_n 1459718_552184904862971_277095670_n 1461553_552180744863387_312429731_n 1467316_552185101529618_1762233834_n 1470218_552177688197026_1039610390_n

- Що спонукало тебе у свій час проміняти (чи то змінити) музику на телебачення? Як на мене, то це як зі здорового харчування перейти на фаст-фуд. Хоча багато хто, звісно, думає по-іншому. Чим запам’яталася тобі робота на телебаченні і що було причиною закінчення телевізійного періоду у твоєму житті? Чи, може, це тільки пауза?

- Бажання потрапити на телебачення і працювати там було нашою підлітковою мрією. Кажучи «нашою», я маю на увазі Ігоря Пелиха. Ми не тільки куми, а й гарні друзі! Тоді ми частенько блукали центром Тернополя з невеличким рюкзачком, в який був захований шнур від мікрофона, імітуючи спецтелеміністанцію. Сама конструкція була примітивна, хоча мікрофон уже сам по собі вселяв панічний страх у переляканих перехожих, яких ми заставали зненацька своїми політичними, гумористичними і подібними питаннями. Робили це досить професійно, кожного разу відшліфовуючи майстерність. Іноді дуже важко було стриматись від сміху, адже більшість людей втрачали дар мови. Нас це дуже втішало і, можливо, вже тоді вималювалась чітка думка і мрія потрапити на телебачення.

У 1994 році я розпочав своє «плавання» в молодіжному проекті «Бомба» на «1+1». Далі були «Хочу і буду», керівником якого була Ольга Герасим’юк, «GutenMorgen», «Молочні брати», «Новиє Русскіє Горкі» в образі бороданя діда Андрона на М1 та інші. Потім, з 2005 року, обіймав посаду продюсера на телеканалах «СІТІ» та «КІНО», створивши концепцію каналу із 74 проектів. Саме там була розроблена і впроваджена в життя ідея всеукраїнського конкурсу телеведучих «STAR-CITI». Потім була зміна власників і переформатування каналу… І як наслідок — новий власник привів нову команду.

Потрібно зауважити, що мій період перемовин і пошуку потрібного каналу затягнувся і з тієї причини, що я потрапив у вакуумну зону, коли телеканали закуповували вже створені іноземні формати, відмовляючись створювати та розробляти власні! Тому шанси знайти порозуміння були рівні нулю. Іноді були такі ситуації, що менеджери, які зустрічались зі мною, робили все можливе, щоб мої проекти не доходили до керівництва, бо вважали мою появу знаковою, такою, що може усунути їх з теплого крісла…

Також потрібно знати, що не всі проекти можна пропонувати всім телеканалам. Потрібно чітко знати, на яку аудиторію розрахований той чи інший канал, і доцільності запуску, і можливості каналу… На сьогодні я продовжую розробляти телеформати і проекти, проводжу складні перемовини і от «додомовлявся» — маю на увазі ситуацію з М1.

- Повернімось до Тернополя. Якщо не помиляюся, ти й тут робив не одну спробу повернутися зі столиці на малу Батьківщину. Кілька місяців тому навіть з обуренням написав на свій сторінці у Фейсбуці, що ти вже стільки часу в Тернополі, а інтересу — жодного. Але в таких умовах живе більшість наших митців, і багато з них — професіонали високого гатунку. І не завжди журналісти винні в тому, що митець і його діяльність залишаються поза увагою ЗМІ… Як думаєш, як можна змінити ситуацію? І чи варто, взагалі, робити такі спроби?

- Так, була прикра ситуація. Я приїхав в Тернопіль з метою зібрати колектив. Одного вечора друзі запросили відвідати конкурс краси і заодно поспілкуватись. Під час нашого спілкування на вулиці до нас підійшов наш спільний знайомий і попросив мене посидіти в журі конкурсу, бо один з головних діючих осіб не міг прибути вчасно. Я погодився. Звісно, мене представили, кореспонденти робили купу фото і т. д. Повернувшись додому, сповістив своїм колегам музикантам, що вийшла цікава ситуація: пішов просто поспілкуватись, а потрапив у вир подій. Щоб довго не розповідати, казав, що завтра в газетах прочитаємо. І наступного дня в пресі та Інтернеті було написано все про подію і суддів, а мене ніби корова язиком злизала — і на фото, і загалом… Такий собі привид…. Я здивувався, але не надав цьому випадку уваги.

1451986_552178391530289_1430424581_n1461552_552179218196873_154238531_nПотім з’явилась публікація про виступ у Юрмалі, на «Новій хвилі», тернопільського студента з піснею «Ніжно» в дуеті з Тіною Кароль. І тут, о диво, знову я людина привид! Тоді я вже написав у себе на сторінці, що не розумію, в чому проблема, якщо б вказати в статті, що тернопільський студент з Тіною Кароль у Юрмалі виконав пісню тернополянина (навіть без прізвища). Ну й отримав купу звинувачень у своїй «зірковості».

Маю відзначити, що завдяки ситуації з М1 усе кардинально змінилося. До речі, першою мене підтримала саме інформаційна агенція «7 днів-Україна». Далі вже про мою війну з М1 заговорили київські журналісти. Я надзвичайно вдячний тернопільським журналістам, що нарешті в нас запрацював так званий маячок ідентифікатор «свій-чужий». І, напевно, тепер ми всі разом будемо дружно відстоювати справедливість земляків і гарних людей загалом. Практично всі видання дружно підтримали мене, і я їм щиро вдячний!

- Назви тих, хто, не зважаючи ні на що, залишається поряд з тобою, підтримує твої творчі пошуки — у нинішній час це особливо важка і неоцінена робота, незатребувана…

- У силу певних обставин, а особливо після подій з телеканалом М1, коло моїх друзів істотно звузилось. Я продовжую підтримувати стосунки з Анатолієм Макарою та Юрою Луговим з нашого першого складу „Нічлави блюз”, надихаюсь від спілкування і підтримки з боку Анатолія Крохмального та колеги музиканта Володі Іваніцького, відчуваю мегапозитив від спілкування з відомими тернопільськими художницями Олесею Гудимою та Марією Ділай, щиро вдячний за щоденну підтримку Оленці Гарбузинській, яка несподівано з’явилась в моєму житті. Напевно, кожен з артистів чи політиків заздрить мені, бо мати таку шалену підтримку в усьому й атмосферу, яку вона створює в соцмережах, вартує багато! Допомагають багато і старі друзі з тернопільських журналістів, зокрема, Віра Касіян, а з молодої генерації — Зоряна Биндас. Нещодавно отримав шалену підтримку від журналістів з Білої Церкви: потужно допомагали Тетяна Виговська та Костянтин Климчук. Завжди підтримують і словом і ділом Ростик Домішевський, Юля Лорд, Тоня Матвієнко, Владіслав Левицький, Тарас Мельник та багато-багато моїх видимих і невидимих друзів — і старих, і нових… Прошу не ображатись тих, кого не вказав, можливо, тим самим ускладню роботу відповідним органам… Тут і так вийшло, ніби подав шкільні списки. Я добро пам’ятаю і завжди відповім взаємністю!

- Зважаючи на останні події в Києві, маєш щось додати?

- Додати хочу до списку людей, яким вдячний, Ірину Рекуш. Вона завжди і мені, і Пелиху допомагала. А доповнити глобально не вистачає гніву. Я поки що утримаюсь від голосних заяв, але якоюсь мірою усвідомлюю, що, можливо, сьогоднішній кривавий ранок нарешті пробудить у більшості українців всенародний гнів, який змете цю шоблу з лиця землі. А як ні – вважай, що від сьогоднішнього ранку ми живемо в Білорусії номер 2!

Варвара Скала

 


 

 

 

Мітки: , , , , , ,
Поділитись новиною з друзями в соціальних мережах

КОМЕНТУЙ У FACEBOOK

    Коментарі закриті.

TOP 100

Facebook